В рамках «Зірок білих ночей» пройшла прем'єра опери Верді «Аттіла». В режисери спочатку пророкували кінокласика Вільяма Фридкина, але в підсумку з ним не домовилися. В результаті оперу поставив безвісний німець з мексиканським корінням Артуро Гама. Так що твір вийшов зовсім не для шанувальників оперної режисури.

В рамках «Зірок білих ночей» пройшла прем'єра опери Верді «Аттіла». В режисери спочатку пророкували кінокласика Вільяма Фридкина, але в підсумку з ним не домовилися. В результаті оперу поставив безвісний німець з мексиканським корінням Артуро Гама. Так що твір вийшов зовсім не для шанувальників оперної режисури.
«Аттіла» не відноситься до числа найбільш знаменитих, хрестоматійних опер Верді. І це справедливо. Верді порівняно швидко став кумиром італійського народу (так, на перших порах він зазнавав поразок, але тріумф «Набукко» перекреслив їх, раз і назавжди відправив в область музично-історичних досліджень). А стати кумиром італійського народу в сфері оперної автоматично означає підкорити серця мільйонів (а то й мільярдів) і за Апеннінськими межами. Але справа в тому, що чарівне, універсальне вплив музики Верді проявляється тоді, коли вона сповнена інтонаційних одкровень, коли мелодійний дар виливається рясно, позначаючись в кожної арії, одухотворяє все хори, ансамблі та сцени. «Аттіла», на жаль, один з тих випадків, коли це велика кількість відсутня.

Аттіла - Ільдар Абдразаков

Зрозуміло, за часів Верді італійці вели героїчну боротьбу за визволення з-під австрійського ярма. Зрозуміло, визвольна ідея масштабно і послідовно втілена в «Аттілу». Стародавня історія про те, як король гунів на чолі північних орд терзав італійські межі, поставлена ​​в очевидну, помітну паралель з подіями, сучасними Верді. Все це дуже прямолінійно і плакатно: опера - свого роду пам'ятник музичної агітації за добре діло і благородне. Але її художні достоїнства зводяться до вмілому управлінню темпераментом натовпу. Музики ж як такої в партитурі «Аттіли» майже немає.
Який інтерес в тому, що Маріїнський театр поставив цю оперу, до сих пір звучала в Росії вкрай рідко? Є, звичайно ж, інтерес пізнавальний. Кілька років тому Валерій Гергієв завів у себе в театрі цілий «абонемент Верді» - дуже серйозний проект, завдяки якому ми отримали можливість почути наживо спадщина італійського класика в обсязі, близькому до повноти. З введенням в дію «Аттіли» наші знання про Верді стали повніше і предметніше, а, як казав один з учнів Вернадського, «життя - науково-дослідна експедиція, і тому збір інформації є прямий і повсякденним обов'язком». Одна справа - ноти, записи та інші носії, і справа інше - прослуховування наживо. І, воістину, абсолютно особливе справа - звучання Гергиевский оркестру, яке вже на рівні акустичного досконалості далеко перевершує вимоги партитури Верді. Будь-музикант в Росії, ще в стадії початкової освіти, знайомиться з висловом: «Оркестр Верді - це велика гітара». Та так воно і є. Крім, можливо, двох останніх опер, де Верді здійснює спроби в напрямку аранжувальної вишуканості, люди в ямі для нього - акомпаніатори.

Одабелла - Марія Гулегіна, Форест - Євген Акімов

Торжество вокалу, що співає плоті і разом з тим вагомість заяв, що кидаються в зал людьми зі сцени, - ось головне для Верді. А оркестр - це свого роду «бригада», майже що ритм-секція. «Аттіла», можливо, то твір Верді, де акомпаніаторським роль оркестру виявлена ​​з максимальною повнотою. Часто згадують, що в «Аттілу» є всякого роду антракти, інтерлюдії, що зображують пожежі, бурю і прочая, багаті звукописью. Але придивіться-ка - прислухайтеся - до цієї «звукопису»: як все це схоже на соло гітари в рок-композиції! Є тут щось родинне раннього металу - навіть репу.

Аттіла - Ільдар Абдразаков

По суті, оркестр Верді - набір тембро-ритмічних штампів. Вирушаючи на оперу Верді, знаєш, що майже безперервно будеш слухати «розум-ца, ум-ца», а також «розум-цацаца-цяця-ца» і «розум-цацаца-ца». І ось, оркестр Гергієва все це озвучує, - оркестр, який досяг рідкісної краси, багатства звучання, свого роду тембральная скарбниця, компактно розмістилася в ямі Маріїнського театру. У такій переізбиточной, в тому, наскільки можливості виконавського складу перевищують вимоги виконуваного матеріалу, є щось особливе - якась розкіш.
У постановці «Аттіли» є і туристичний резон. Верді - блискучий, розпорядчий музичний драматург. Його музика проста і популярна в основі своїй, при цьому (навіть не будучи занадто яскравою по мелодиці) ніколи не нудна, вона дуже захоплююче розпланована. Іноземець, приїжджаючи до Петербурга, хоче милуватися пам'ятками, взагалі розважатися - і слухаючи «Аттілу», він отримає музичне розвага з елементами здіймання духу.

Нарешті, є резон вокальний. Всі виконавці основних партій на прем'єрі - вітчизняні зірки. І всі хороші, можна сказати, бездоганні. Аттіла (Ільдар Абдразаков), Еціо (Володимир Ванєєв), Одабелла (Марія Гулегіна), Форест (Євген Акімов) співають повнозвучно, темпераментно, самобутньо. У музикознавчих роботах пишуть часом, що Верді в «Аттілу» вивів чотирьох провідних персонажів, які все могли б бути великими: все сильні, шляхетні, відомі боргом, все полум'яні і жертовності. Крім того, всі не чужі сумнівів, містицизму і інших складнощів натури, які надають їх партіям психологічне багатство. Що потрібно співакові, задіяному в опері Верді? Темперамент, полнозвучие, помітна характерність, психологізм. Солістці необхідно в кінці арії взяти верхню ноту так, щоб від пристрасті здригнулися стіни. Солістові необхідно вкласти весь душевний скрегіт в вимовлені говіркою слова про помсту або дзвінко проголосити про всепоглинаючої любові (до батьківщини, до жінки). В ансамблі же все це треба співати так, щоб пристрасті персонажів терлися одна об одну, як жорна. Рясні каскади іскор, кресані жорнами вокальних пристрастей, можна було спостерігати на виставі - і каскади супроводжувалися оплесками, настільки ж бурхливими, наскільки заслуженими.

Аттіла - Ільдар Абдразаков, Еціо - Володимир Ванєєв

Про постановку можна сказати наступне: ніяка. І чудово. Варвари одягнені в варварські одягу (тобто в якесь ганчір'я, плюс ще нечесаний і довге волосся - зачіски, належні дикунам). Декорація всіх дій - такий собі корявий квазібетонний портал, який зображає чи руїни Римської імперії, чи то неохайні житла диких прибульців. Аттіла в'їжджає на сцену на візку, а не в лімузині; за римським полководцем Еціо (так на італійський манер звуть Аеція) слідують люди з фасції, а не з базуки. Мізансцена зводиться до того, що хтось виходить, хтось до нього підходить, вони співають і потім разом йдуть. Хор варварів махає списами і за часами дуже цнотливо зображує насильство над місцевими мешканками.

Словом, режисер Артуро Гама і художник Франк Філіп Шлоссман нічим не спантеличили - спасибі їм, оперу Верді якось комфортніше слухати, якщо люди театру не відволікають своїм інтелектуалізмом. Втім, одна дивина була. Одабелла - героїчна римлянка - настільки вражає своєю доблестю Аттілу в пролозі опери, що цар гунів не тільки зберігає їй життя, але навіть у відповідь на вимогу повернути меч віддає свій власний.

Аттіла - Ільдар Абдразаков, Одабелла - Марія Гулегіна

Так ось, в декількох наступних сценах Одабелла з'являється на сцені з Аттіловим зброєю. Створюється враження, що могутня жінка так і ходить кілька тижнів поспіль, не випускаючи меча з рук. Але, можливо, такий був час?
Роман Рудиця
«Фонтанка.ру»

Фото: прес-служба Маріїнського театру / Валентин Барановський, Наташа Разіна.

Про інших театральних події в Петербурзі читайте в рубриці « Театри »