Психолого-педагогічні знання потрібні кожній людині, без них неможливо жити серед людей, виховувати дітей, працювати в колективі і займатися професійною педагогічною діяльністю. Потреба в передачі життєвого досвіду молодшим поколінням з'явилася ще в первісному суспільстві, тоді виховання проходило в спільній праці дорослих і дітей, під час виконання різних обрядів. Так поступово зароджувався примітивний психолого педагогічний досвід, заснований на емпіричних знаннях, спостереженнях. До появи писемності життєві психолого педагогічні знання передавали з уст в уста, через прислів'я, приказки, афоризми та інші різновиди усної народної творчості, що сприяло становленню народної педагогіки, витоки якої дійшли до наших днів у вигляді народних казок, билин, примовок, частівок, колискових пісень, загадок, лічилок, колядок і т.п.
Величезний внесок у розвиток психолого-педагогічних знань внесли давньогрецькі вчені. Навіть слова «педагогіка» та «психологія», використовувані в російській мові, грецького походження. Педагог дослівно перекладається як детоводитель ( «пайдос» - дитя, «аго» - вести). Педагогом називали раба, який брав за руку дитину і супроводжував його в школу. Поступово слово «педагог» стало вживатися в більш широкому сенсі - для позначення мистецтва «вести дітей з життя», тобто займатися вихованням, навчанням, розвитком. Родоначальником педагогічної думки в Древній Греції вважається Сократ.
style = "display: inline-block; width: 240px; height: 400px"
data-ad-client = "ca-pub-4472270966127159"
data-ad-slot = "1061076221">
Психологія - це наука про душу, основоположником психологічних знань є Аристотель, який написав «Трактат про душу». Роздуми давньогрецьких філософів про виховання і розвитку підростаючого покоління використовувалися в практиці. Уже в той час склалися дві відомі до теперішнього часу системи виховання - афінська і спартанська. Педагогічний досвід поступово накопичувався, узагальнювався, причому при організації виховання і навчання підростаючого покоління враховувався менталітет тієї чи іншої країни. Стародавня Греція була визнана засновницею західних педагогічних традицій, до яких згодом приєдналася і Росія. У Китаї, Японії, Кореї розвивалися східні педагогічні традиції, в їх основі була націленість на постійне вдосконалення, на виховання у дітей прагнення до гідного життя, поваги до старших. Індія стала родоначальницею південно-азійських педагогічних традицій. У мусульманських країнах розвивалися пройняті релігійністю близькосхідні педагогічні традиції.
Таким чином, в період становлення педагогіки складалися різні підходи до виховання підростаючого покоління в залежності від традицій, вимог суспільства. Подальший розвиток педагогіки і психології пов'язане з появою в різних країнах вчених, які збагачували ці науки оригінальними ідеями. Величезний внесок у розвиток наукової педагогічної думки вніс чеський педагог Ян Амос Коменський (1592-1670). Свої педагогічні погляди він обгрунтував у праці «Велика дидактика», над яким працював з 1627 по 1638 рр. Ця робота дійсно виявилася великою, вона сприяла виділенню педагогіки в самостійну науку. Ще за життя Я. А. Коменський здобув світову популярність як автор цікавих педагогічних праць та кращих підручників, за якими навчалися діти в Європі, в Росії до XIX в. В Англії психолого-педагогічні думки висловлював Д. Локк (1632-1704), у Франції - Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), в Швейцарії - І. Г. Песталоцці (1746-1827), в Німеччині - Ф. А. Дистерверг (1790-1866), Ф. Фребель (1782-1852) і багато інших. У Росії світову славу педагогіці і психології приніс К. Д. Ушинський (1824-1871). Розробляючи проблеми, він застосовував психологічне пояснення різних педагогічних фактів. Цей підхід чітко виявляється в його роботі «Людина як предмет виховання.
Досвід педагогічної антропології »(1868-1869гг.). У ній дається аналіз психологічних механізмів уваги, пам'яті, уяви, емоцій, волі, мислення, інтересу. К. Д. Ушинський підкреслював, що необхідно враховувати психологічні знання в педагогічній теорії і практиці, зокрема при організації навчання. Він висунув ідею про те, що педагог повинен навчити своїх учнів вчитися. Ця проблема залишається актуальною і в даний час, в тому числі для вищої школи. Для позначення спеціальної галузі науки термін «психологія» став використовуватися завдяки публікаціям робіт німецького вченого Х. Вольфа (1679-1754), які називалися «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (тисяча сімсот тридцять чотири). Самостійною наукою психологія стала в XIX в., Цьому сприяли дослідження, що проводяться Вундтом в 1879 р в Лейпцігській психологічної лабораторії. В кінці XIX - початку XX ст. стали складатися наукові психологічні напрямки і школи, найбільш відомі з них - біхевіоризм, гештальтпсихології, когнітивна психологія та інші. На стику двох суміжних наук - педагогіки і психології - з'явилася нова наукова галузь - педагогічна психологія. Її розвитку сприяли дослідження вітчизняних вчених-психологів Л. С. Виготського, П. Я. Гальперіна, Д. Б. Ельконіна, В. В. Давидова, Н. Ф. Тализіна та багатьох інших.
Довгий час вчені, що проводили дослідження в галузі педагогіки та педагогічної психології, приділяли увагу розробці психолого-педагогічних основ навчання, виховання дошкільнят, школярів, згодом виникла потреба в теоретичному обґрунтуванні навчання і виховання студентів, дорослих людей. Внесок в розробку проблем навчання і виховання дорослих вніс відомий вітчизняний психолог Б. Г. Ананьєв, який з 60-х р XX ст., Разом з науковим колективом проводив комплексні психологічні дослідження. У цей час з'явилися такі наукові галузі, як педагогіка дорослих - андрагогіка і психологія зрілості - акмеології. Андагогіка - це наука, що пізнає і узагальнююча практику освіти дорослих. Андрогогіка розглядає освіту в контексті життєвого шляху людини. У 80-90-ті р.р. XX ст. осмисленням феномена освіти дорослих в контексті безперервної освіти займалися відомі російські вчені С. Г. Вершловскій, М. Г. Громкова, С. І. Змеёв, І. А. Колесникова та ін. В даний час активно розвивається педагогіка і психологія вищої школи, ця галузь науки вивчає особливості діяльності студентів і викладачів, дає наукове обгрунтування змісту, форм, методів навчання та виховання у вищому навчальному закладі, веде науковий пошук шляхів і умов підвищення ефективності і якості підготовки висококваліф -товки, конкурентоспроможних фахівців.
Знання основ педагогіки і психології вищої школи вкрай необхідно кожному викладачеві вузу, оскільки успішність його педагогічної діяльності визначається, по-перше, знанням змісту дисциплін, що викладаються; по-друге, наявністю наукових психолого-педагогічних знань, без яких неможливо забезпечити продуктивну, творчу навчальну роботу студентів, здійснювати їх виховання, розвиток, направляти на саморозвиток, вести підготовку до майбутньої професійної діяльності. Викладачі вищих навчальних закладів, які не мають спеціальної психолого-педагогічної освіти, прекрасно знають зміст дисциплін, що викладаються, але в подачі матеріалу нерідко орієнтуються тільки на свій життєвий досвід, інтуїцію, при цьому вважають, що зовсім не обов'язково поповнювати наукові психолого педагогічні знання.
Це помилкова думка, воно складається з-за оманливого враження про наявність життєвих психолого-педагогічних знань, які набуваються протягом усього життя.
Кожна людина сама є учасником навчально-виховного процесу, при цьому він спостерігає за роботою педагогів, відзначаючи цікаві підходи, або в своїй педагогічній діяльності інтуїтивно застосовує ефективні методи, потім повторює їх, переконуючись в правомірності використання саме цих методів. Завдяки такому досвіду у людини формуються життєві психолого-педагогічні знання, грунтуючись на них, він працює за принципом: «нас так вчили, і я так буду вчити». Життєві психолого-педагогічні знання суто індивідуальні. Так, по одному і тому ж питанню у різних людей думки можуть відрізнятися і навіть бути протилежними. Ці специфічні знання не завжди бувають достовірними. Тому викладачеві обов'язково потрібно освоювати наукові психолого педагогічні знання, тому що саме вони визначають його професіоналізм.
Кручинін В.А. Психологія і педагогіка вищої школи [Текст]: навч.-метод. посібник. Ч. II / В.А. Кручинін, Н.Ф. Комарова; Ніжегор. держ. архітектур.-буд. ун-т.- Н. Новгород: ННГАСУ, 2014. - 195 с.
