Тому, коли виникає бажання розповісти про щось свежепрочітанное (ну, наприклад, роман «Мати» Максима Горького) постійно свербить думка: а воно треба? Кому-небудь крім тебе самого, так десятка товаришів, з якими ти можеш все це обговорити і в більш, скажімо так, особистому форматі.

Ну, да, Бог би з ним. ЖЖ-шечку - це ж, фактично, щоденник. А в своєму щоденнику людина може писати про все, що особисто йому цікаво. А мені ось нині дуже хочеться, чисто для кращого власного розуміння, записати пару думок з приводу російського роману вікової давнини. Революційного, що важливо, роману.

Так що, вибачайте, якщо буду сумбур і не зовсім зрозумілий. Отже, що ж підштовхнуло до написання цього міні-есе?

Є твір Джека Лондона під назвою «Люди безодні». Це якісь художні щоденникові записки забезпечені досить ґрунтовними статистичними даними. Для їх написання Джек Лондон, вже будучи цілком заможною людиною, відомим (і тому не бідним) письменником, спеціально помістив себе в стан бідності. Він поїхав до Лондона і залишивши в кишені вкрай незначну суму пішов жити тим побутом, яким жили низи Британської столиці. Ні, не жебракувати. Письменник оселився між робочого люду.

При цьому «Мати» і «Люди безодні» були створені приблизно в один і той же час: робота Джека Лондона вийшла всього на три роки раніше роману Горького. Тому можна впевнено говорити: в них описані побут робочих Англії і Росії одного і того ж періоду.

І що цікаво: деякі зокрема все ж таки можна помітити. Так, наприклад, навіть небагата родина Власових живе у власному будинку. Як і багато інших працівники слобідки. У той час як в описі життя робітників Лондона просто, таки, червоною ниткою проходить неймовірна скупченість їх проживання. Кімнаток, в яких їм доводиться існувати в набагато більшому ступені підійшла б назва «клетушки». На їх фоні російські робітники живуть в цілих будинках (нехай і убогих, як по конструкції, так і за внутрішнім наповненням) виглядають натуральними багатіями.

Однак, не треба забувати, що Горький описує саме що Слобідку. Тобто якісь приміський варіант поселення, де сільська забудова химерно вписана в міський спосіб життя. Але це дуже характерний варіант навіть для сьогоднішньої Росії.

Але набагато більше в житті англійських і російських робітників загального. І Лондон, і Горький опукло, з приголомшливим увагою до деталей передають якийсь емоційний настрій, який пронизує життя простих роботяг і їх сімей. Так, люди і там, і там живуть у крайній бідності. Знову ж: не в злиднях, немає. Саме що в бідності. Причому без якихось особливих надій на виправлення ситуації в майбутньому. У Горького навіть спеціальний акцент зроблений на те, що ця безнадія передається з покоління в покоління.

До речі, відступаючи трохи в сторону, треба зауважити: це відчуття мало переживати ще болючіше від того, що Росія в той час, як не крути, а переживала дуже серйозне зростання. Країна, напружуючи всі свої кволі, пронизані корупційної гниллю та парші панського зарозумілості, сили прагнула зробити індустріальний ривок. Щоб не втратити своє становище серед світових держав. Однак для простого народу все це зростання не ніс навіть натяку на якийсь варіант «Світлого майбутнього».

Для лондонців такої трагічної колізії не було. Англія до того моменту, коли молодий письменник-американець занурився в «Безодню» її трудових низів, вже давно була індустріальною державою. І спосіб життя Британської «Безодні» вже дано був сталим. Злежані навіть.

Так ось, повертаючись до основної лінії: і Горький, і Лондон показують, що життя і російської Слобідки, і англійської «Безодні» просякнута натуральної безнадією. Причому в самому буквальному сенсі слова «безнадійність»: відсутність будь-якої надії. До речі, слово «Abyss», використане Джеком Лондоном володіє меншим смисловим спектром, ніж російське «Безодня». Тому що у нас може бути і «морська безодня», і «безодні космосу». Тобто немає в нашій «безодні» якогось остаточного негативного сенсу. А англійський «Abyss» - це скоріше глибина. Причому використовується здебільшого в оточенні слів з негативним смисловим відтінком: «the abyss of despair" (безвихідне горе) »або« abyss of hopelessness »(безодня відчаю). Є і ще один сенс: цим словом, як евфемізмом, позначають пекло. причому не стільки пекло, в який кидають грішників. Тому що в останніх є надія на день Страшного Суду, коли закінчаться їхні муки. Ебісс - це пекло первозданного хаосу, куди скидають навічно.

І ось тут відразу спадають на думку слова одного сучасного філософа. Котрий рік за роком продовжує повторювати, що капіталізм взагалі має своїм невід'ємним властивістю виробництво Нудьги. А капіталізм в Росії взагалі несе з собою справжню невимовної туги. Причому це було і сто років тому, коли люди початку XX століття навіть ще й подумати не могли, що через якусь дюжину років іржава кришка гробової туги буде зламана Революцією. І рівно так само відбувається і сьогодні, коли старанно зібрана з гнилих уламків минулого і пов'язана блискучою мішурою з обгорток від «Снікерсів» віко домовини знову накрила країну.

Тому роман «Мати», не дивлячись на вікову давнину створення, можна називати неймовірно актуальним для сьогодення. Якщо використовувати його як призму, і подивитися через неї на день сьогоднішній, то можна побачити, як поламав на гранях, похмурий світ розділиться на складові. Ні, це светоделеніе не встановиться шлях, яким можна сьогодні вибратися з гробу (або з Безодні, кому як більше подобається). І люди нині інші: гнилі більше, але і складність у них зовсім інша, більш висока. І труну хоч і більш трухлявий, зате забезпечений теплим солодким механізмом заколисування.

Однак, на відміну від Горького, писав «Мати» за дюжину років до Революції, ми володіємо знанням історії. І тому можемо, просто як факт, констатувати: з «Безодні» вибратися можна. Ривком, залишаючи шматки м'яса на іззубренних-гострих краях могили, так. Але можна. В принципі - можна. А значить впадати у відчай рано.
Оригінал взято у d_e_r_w_i_s_h